І трошки китайської філософії

Джвандзи
З класичної китайської переклав Вон Гак
Київ: Сафран, 2019

Гадаю, перекладачеві з китайської годі було б знайти собі складніше завдання, бо «Джвандзи» — по-перше, книга дуже давня (датується ІІІ ст. до н. е.) і потребує особливої мови без християнських символів; по-друге, містить у собі основи найпоширеніших китайських філософських вчень; по-третє, в ній присутні елементи поезії і багато мовної гри і, по-четверте, цей текст належить до найяскравіших зразків китайської класики, тож помилки будуть непростимими (хоч, може, й не так багато людей зауважить їх в українській версії). Але цього разу перекладач, на диво, дуже непогано впорався з поставленим завданням, а зважаючи на те, що лише п’ять років студіював китайську — то взагалі казково. Тож далі будуть самі дифірамби.

Отже, «Джвандзи» — збірка оповідок, притч та роздумів, пересипана значною кількістю давніх китайських реалій. Вон Гак робить розлогий вступ до видання і пояснює основні релігійно-філософські поняття, які використовуватимуться в книзі (наприклад, розказує, чому «їнь – ян» він перекладає як «озиме – яре»). Далі по тексту маємо значну кількість коротких приміток від наукової редакторки Марти Логвин, які розповідають нам про тамтешніх мислителів, династії правителів, побутові реалії та топоніми. Тож читати таке для непідготованого читача мало б бути продиранням крізь ліс незнаного. Аж тут гортаєш: «Пан Рік, пан Віз, пан Плуг та пан Зайда так розмовляли поміж себе…» або «Конфуцій зупинився з’їсти каші на Мурашиному пагорбі», — і відчуваєш, що то ж наша рідна діброва, темний гай. Тут усі свої.

Вон Гак одомашнює цей твір так, що він легко сприймається українською. Говорить про конфуціанство, даоїзм чи дзен-буддизм, ніби це давні вчення Григорія Сковороди. Імена й географічні назви звучать цілком українсько. Щербань, Держивіз, Шовковиця, Старий Вухань — наче козацькі прізвища.

Ще в передмові перекладач розписує про двохсотрічний вплив «Джвандзи» на українську культуру. Тут передовім йдеться про вже згадуваного Сковороду, який, ніби східний мудрець, каже царським посланцям, що йому «сопілка і вівця дорожчі царського вінця». Особливо гостро відчувається суголосся зі Сковородою через використання в перекладі поняття «сродної вдачі» та «сродної праці». Також згадуються замиловані китайською філософією Лукаш і Стус, які не проминули своєю увагою цю книгу. Тож не може не тішити, що тепер ця класика стає доступнішою.

Український читач зможе почитати про те, яким мав би бути ідеальний правитель («Кухарка не може керувати Піднебессям, бо, небесна на кухні, на царському престолі стає людською»), про те, що винайдення письма — штука не дуже добра, бо від того розводиться купа любомудрів-лжемудреців, а також про те, що наймудрішого мудреця може присоромити простий рибалка. Ця книга вчить нас спокою, смирення і споглядання. Закликає шукати велике в буденному, вчитись у ремісників.

Мова перекладу проста, водночас надзвичайно багата і створює відчуття давнини. Текст рясніє красивими рідковживаними словами, наче із стародавньої слов’янської легенди («змеженіти», «скорохват», «закандзюбити», «староденні»). Ми ніби наближуємося до дива словотворення, починаємо розуміти, звідки деякі речі беруть своє коріння («серцем осягнув незмінну серцевину», «їли уїжно, вбирались одіжно»). Зачаровує неймовірна краса мовної гри: «пан Дерун і пан Дикун», «...де брат, там розбрат, де наділ, там недоділ», «Найбільша Правда не виправдовує, найбільша промовистість не промовляє, найбільша ласка не ластиться, найбільша простота не спрощує, найбільша хоробрість не храбрує». Також дуже вдало перекладено вірші. Занадто «новим» мені тут звучить лишень одне слово — «дослідження». Поза тим цей текст може дорівнятися до найкращих українських перекладів, скажімо, Лукаша, Перепаді або Содомори. Ласкаво прошу зазирнути під обкладинку дебютного перекладу Вон Гака. Сходознавців і шанувальників східної культури не може не потішити ця яскрава новинка.

Альбіна Позднякова, для журналу «ШО» (№ 167-169)