Про роман «Дешифрувати»

Китайський сучасний роман, який потрапив в американські топ-списки шпигунського жанру, мав би заінтригувати, якби я прочитала попередньо опис. Але я цього не зробила і читала текст з чистою головою. І правильно вчинила.

«Дешифрувати» цікавий перш за все не сюжетом, а подачею. І тому, якщо ви хочете уповні насолодитися історією про геніального китайського математика-дешифрувальника другої половини ХХ століття, в часи культурної революції, припиніть читати відгук на цьому моменті. Бо далі я буду говорити про те, що мене вразило в авторських прийомах.

Це стає зрозуміло не одразу, але текст стилізовано під художню документалку. Автор-оповідач намагається зібрати й впорядкувати інформацію про невідомого героя КНР Жона Дзіньдженя, який розшифрував Пурпуровий шифр, а затим і майже дійшов до розгадки Чорного. Починає він з витоків — історії родини Жонів, яка тут існує не просто так. Спершу здається, що предки і родичі головного героя просто пояснюють його минуле, але надалі ми бачимо, що вони тісно пов'язані з іншими особами, які впливають на його долю та на хід історії.

І ця повторюваність певних елементів спостерігається в усьому. Спершу незначні деталі пов'язують дійових осіб і стають роз'ясненнями. Наприклад, Лілі-молодший, проводжаючи Дзіньдженя, дарує йому свою ручку і заповідає йому завжди записувати свої думки, щоб вони не втрачалися. Чи не іронічно, що падінням героя стає саме втрата записника з його думками?

Інший захопливий повтор — роль Лісєвича, яка повсякчас міняється. На початку ми ще не знаємо, хто він такий, тому дисертація Дзіньдженя за антикомуністичним науковцем і університетський наставник Лісєвич існують в різних площинах. Усього герой стикається з ним тричі під трьома різними іменами. Лісєвич одночасно є його найщирішим другом і найзапеклішим ворогом. Автор майстерно ставить Лісєвича в різні контексти, змушуючи читача знову і знову дивуватися. І такого є насправді чимало. Велика голова, змістове наповнення снів і аматорське вміння їх тлумачити, захоплення математиків різними видами шахів: класичними, математичними, ґо. Усе пов'язане, усе невипадкове.

У перших розділах є моя улюблена сцена про побут пана Заморського — про його дім у садку з грушами, про засушені грушеві пелюстки, які наповнюють оселю ароматами навіть взимку, і грушеву воду. Сам по собі епізод дуже атмосферний і естетичний. Лілі-молодший вирішує забрати героя з собою саме через лічбу грушевих пелюсток, які той мав покласти у труну названого батька. Але на цьому грушевий слід не зникає. Він існує приховано, у хворобливості Дзіньдженя, який зіпсував собі шлунок частим питтям грушевої води. І через цю хворобу він ще не раз втрапляє до лікарні. Щоразу це несе за собою важливі наслідки: вперше він пропускає можливість поїхати вчитися закордон (і тому його забирають до спецслужб), вдруге він зближається зі своєю майбутньою дружиною.

Я могла б ще дві години говорити про пов'язаність, але перейдімо до псевдодокументалки. Розділів у книжці п'ять, і вони викладені по-різному. Перший і другий викликають хибне відчуття, що це становлення генія на тлі родинної саги. Текст романний, художній, закадровий голос ще ледь чутний. З наступними двома розділами він лунає все гучніше і гучніше. Наявність розшифровок інтерв'ю стає більш значущою. Під кінець п'ятого розділу ми дізнаємося, що закадровий голос теж має свої мотиви розповісти цю історію, і що насправді:

Події, що сталися [далі], — несправжні, адже занадто справжні. Коли події занадто справжні, вони можуть здаватися несправжніми, і людям буває важко в них повірити. Так само люди зазвичай не вірять, що в одному з гірських районів провінції Ґвансі можна за одну звичайну швацьку голку виміняти цілу корову, а то й кинджал з чистого срібла.

Поступовий перехід від художньої історії (= вигадки) до повноцінного журналістського розслідування є напрочуд вдалим ходом. Десь на середині книжки, правда, темп стишується, але згодом відновлюється.

Прикметно, що протягом усієї історії ми дізнаємося про Дзіньдженя лише з чужих вуст: чи то із розвідок журналіста, чи то з розмов із людей, які його знали. Сам Дзіньджень є найменш активною особою в цій книзі, хоча вона саме про нього. Тут мені згадується Йогансен з його порадою в розборі оповідань: «Ще старий Лесінг рекомендував змальовувати не красу, не силу, не чесноту, а те враження, яке вони справляють на людей». Але й тут Май Дзя класно розкручує. В кінці він дає додаток, в якому викладені записи з одного з блокнотів Дзіньдженя. За всю книжку це єдиний «розділ», де можна дізнатися почуття героя, зазирнути в його голову, зрозуміти його ставлення до всієї ситуації, в яку він потрапив.

На ідейній основі Май Дзя захоплюється роздумами про життя генія і дешифрувальника зокрема. За словами «закадрового голосу» та численних персонажів, криптоаналіз — така царина, яка здатна зламати людину, а особливо людину з талантом. Зрештою це й трапляється з Дзіньдженем. 

Що мене зацікавило в божевіллі Дзіньдженя, то це натяк на те, що воно було цілеспрямоване. Після розмови з Янь Ши з'являється думка, що Дзіньджень підсвідомо підготував розгадку до Чорного шифру для своїх колег і пожертвував своїм здоровим розумом, аби на неї натякнути, адже інтелект генія не дозволяв йому самому припустити, що «двері будинку/шифру не замкнуті». Це цілком лягає на припущення, що його мозок ефективно працював на рівні підсвідомого, на рівні снів. Тож він цілком міг таке провернути.

Загалом, роман захопливий, читається на одному подиху. Його китайці навіть екранізували в довжезний серіал (припускаю, все попсували). Але все ж складається враження, що автор часом перебирає з патріотизмом. У нього нормально забрати людину в спецслужби, незалежно від її бажання, і всі розуміють, що інакше й бути не може, і пишаються героїчним вчинком свого родича: сумно, але батьківщина кличе. Усі герої-китайці в тій чи іншій мірі видають фрази на кшталт «батьківщині я віддам усе», «я живу заради своєї країни», «ми є героями своєї країни» ет сетера, ет сетера. Попри те, що це тематично цей роман оповідає про розвідку, я не можу позбутися відчуття, що цей перебільшений патріотизм є недоречним у цьому стилістичному контексті. Якщо опустити цей невеличкий момент, то враження від «Дешифрувати» дуже і дуже позитивні.

Про видання. Переклад з китайської здійснила Надія Кіроносова. Є вдосталь приміток, що завжди допомагає при читанні східної літератури. Без технічних огріхів все ж не обійшлося: є одруки, злиті слова, проблеми з нумерацією приміток. Хоча останню проблему непогано розв'язали: додали наліпку про збиту нумерацію.

З читацького блогу Росави