Маргарита Рівчаченко поспілкувалася з видавчинею Світланою Призинчук про різницю менталітетів і сприйняття східної літератури в досить консервативному та європеїзованому книжковому світі України, стан вітчизняного сходознавства та здобутки і плани видавництва.
Чи багато ви знаєте китайських поетів? Можливо, читали корейські комікси або ж захоплюєтесь творчістю тайванських письменників? Тоді ви точно знаєте видавництво «Сафран», яке спеціалізується виключно на орієнталістиці.
Ми від початку орієнтувалися на Азію як величезну територію з багатьма країнами, культура і побут яких дуже відрізняється від нашого. Ідея була пов’язана з моїм бекґраундом — я майже шість років жила в Китаї. У 2015 році я остаточно повернулася в Україну, тож мені не давало спокою те, що я більше не мала змоги займатися чимось дотичним до китаєзнавства. Я з дитинства любила читати і тому, коли через півтора року після мого приїзду почали активно з’являтися нові видавництва, вирішила цей процес відслідковувати. Саме тоді й викристалізувалася ідея, що потрібно робити таку літературу, якої в Україні ще нема. Про Азію мало що в Україні було, а якщо й було, то малесенькими тиражами. Та, як бачимо, вона стає все більш актуальною і доступнішою. Серед молоді дуже популярний k-pop, зростають тренди на корейську корисну косметику. У нас це виявилось «вау», хоча я про це знала давно. Усе корейське було вже супер популярне в Китаї ще в кінці нульових.
Поки складно говорити про рентабельність, оскільки від початку розраховувати на якусь комерційність було складно. Я не знала ринку, бо не була людиною з книжкової галузі. Люди, які працювали у видавництвах і створювали свої, могли б мати зовсім інше бачення. А в мене багато в чому це було інтуїтивно. До того, як ми офіційно стартували, я працювала над ідеєю і фундаментом два з половиною роки. Тобто це не наша історія: думка стрелила в голову, щось на колінці записав і пішов книжки продавати. Ні, я людина повільна і ґрунтовна, тож розумію, що це складний бізнес. Врешті ми запустилися і пробули на ринку всього дев’ять місяців до того, як почався карантин…
До того в нас були вже певні партнерські напрацювання в Азії. Не скажу, що дуже активні (оскільки в мене була маленька дитина), та декілька разів я змогла з’їздити у відрядження в Китай. Також маю багато друзів, які там живуть. Тож тим, хто був «у темі», я розповідала, що хочу запустити в Україні видавництво орієнталістики. Треба визнати те, що в нас майже немає перекладів сходознавчої літератури. Років п’ять єдиною книжкою зі Сходу, яку видали і яка досі в нас популярна, є «Мистецтво війни» Сунь-дзи в перекладі мого доброго друга Сергія Лесняка. У 2015 році вона вийшла у «Видавництві Старого Лева» і відтоді — серед найбільш продаваних 20-ти книжок у «Книгарні Є». Щоправда, трішки більше було у нас видань японської літератури.
Наш книжковий ринок дуже європоцентричний і це нормально, бо ми знаходимося в самому серці Європи. Але ми занадто локалізовані. Навіть наші сусіди поляки підходять до книговидання глобальніше: якщо взяти їхню репортажистику, то вона дуже часто була і про Африку, і про інші далекі країни. Тобто вони були і є набагато відкритішими до світу. Той самий Ришард Капусцінський — найвідоміший репортажист Європи. В «Автопортреті репортера» він писав: «Моє головне прагнення — показати європейцям, що наша ментальність дуже європоцентрична… Що Європу оточує неосяжне і динамічне розмаїття культур, суспільств, релігій та цивілізацій».
Треба читати своє, треба любити своє, але ми надто занурені в це. Ми запитуємо себе: «Що про Україну знають у світі?». Однак спершу треба відповісти на питання: «Що Україна знає про світ?». Це завжди рух в обидва боки. Ми хочемо, щоб про Україну знали не якусь шароварщину і не лише історії про війну. А знають нас найбільше саме так, і це прикро. І Шевченка, насправді, дуже мало знають. Тож ми робимо цей «рух в інший бік» і відкриваємо для українців нові імена.
На початку про прибутки взагалі не думалось. Мова йшла про те, щоб втриматись на плаву. Основний ресурс ми кинули саме на це, і я не неймовірно щаслива, що нам це вдалося. Для цього було докладено чимало зусиль, ми без зупину шукали нові можливості та співпраці. Так ми почали співпрацю з Тайванем і поновили спроби співробітництва з Японією, пробували з Кореєю і будемо пробувати далі. У 2021 році нас нарешті підтримав японський фонд Japan Foundation (після двох років наших безуспішних заявок), виділивши грант на переклад класики японської літератури ХХ століття — збірки «Постіль. Оповідання та есеї» Таями Катая.
Собівартість наших книжок набагато вища, ніж у більшості інших видавництв, — це основна проблема, з якою стикається наше видавництво. Адже переклади зі східних мов коштують дуже дорого. Тай художнє оформлення також має бути відповідне.
Поодинокі книжки про Азію виходять у різних видавництвах. Та щоб робити це систематично, потрібно багато фахівців. У нас грошовий ресурс завжди йде після людського. 99% сходознавців і знавців східних мов не є перекладачами-фрилансерами — вони всі мають роботу: викладають в університетах, працюють у компаніях чи організаціях тощо. Ніхто не живе з перекладів. Отже для того, щоб вони захотіли щось перекласти, вони мають бути дуже зацікавленими. Тобто це або висока ціна, або наші особисті домовленості, коли вони хочуть перекласти «саме цю книжку» (тоді питання гонорару стає більш гнучким). Люди, які цим займаються — справжні фани, адже мови настільки складні (їх не вивчиш бігцем), тож якщо ти їх не любиш або це не твоє, у тебе ніколи не вийде.
Конкретно по країнах продажі майже не корелюються з новинами. На всьому книжковому ринку України по Афганістану видано лише дві книжки: «Ловець повітряних зміїв» Халеда Госсейні (ВСЛ) та «Кабульський книгар» (НФ). Колись ми й самі вели перемовини, та не змогли домовитися з французьким агентом (мабуть тому, що ми були нікому невідомим видавництвом), який представляв добре знаного афганського автора Атіка Рахімі, котрий багато років живе у Франції. Його твір «Сінге Сабур. Камінь терпіння» удостоєний Гонкурівської премії у 2008 році. Російською, звичайно ж, переклад уже є. У Франції було продано 300 000 екземплярів — бестселер. Для Франції — це щось цікаве, «про Афганістан — вау!». Нашим людям — це щось дивне.
Я бачу так: колоніальні країни — Британія, Франція, Росія — усі мають дуже розвинуте сходознавство як галузь і окремі видавництва, які займаються орієнталістикою. Вони завойовували ці частини світу і, відповідно, у цих країнах є сталий і давній інтерес до Сходу. А у країнах, які були колоніями як ми, наприклад, у часи СРСР сходознавство було заборонене. Агатангел Кримський був останнім сходознавцем, якого репресували в 1942 році. Після того в радянській Україні якщо хтось хотів вчити східну мову, у них було лише три варіанти: Москва, Петербург, Владивосток. Коли в 90-х роках розвалився Союз, а Азія почала економічно рости, Росія вже досліджувала ці країни впродовж дуже довгого періоду, оскільки вони навіть географічно ближчі. А ми й досі не знаємо, як працювати з цими країнами, на політичному рівні зокрема. Для того, щоб щось говорити про Китай, треба його знати. Раніше в українському посольстві в Пекіні зазвичай працювало лише кілька фахівців, які володіли китайською. Про яке розуміння можна говорити? Ми, звичайно, не порівнюємо себе зі Штатами, але варто зазначити, що у велетенському посольстві США в Китаї китайською володіє чи не кожен дипломат.
У нас є кафедри східних мов в інститутах філології, курси, обміни. Та, я б сказала, 50% їхніх випускників залишаються в Китаї, 30% роз’їжджаються по світу і добре, якщо 20% повертаються в Україну. Це стосується не лише китайської, а й інших східних мов. В українському посольстві в Кореї працює приблизно вісім осіб. А Корея — у когорті найрозвиненіших країн не лише Азії, а й світу.
Для того, щоб не так сильно хвилюватися і кричати на кожному кроці, що «китайці нас тут всіх захоплять», насамперед потрібно добре їх пізнати. Одне з основних правил Сунь-дзи — сходіть почитайте. Щоб зрозуміти противника, його треба вивчити. І це особливо актуально для України.
Оскільки я сама сходознавиця, за ті два з половиною роки, що підготовлювала ґрунт для видавництва «Сафран», познайомилася з багатьма фахівцями. Хоча частину з них я вже давно знала. Фахівців зовсім небагато і вони переважно знайомі один з одним. В Україні чи в Китаї я просила своїх друзів знайомити мене з людьми, яких зацікавить ідея видавництва. Вони мене комусь радили, я ходила на зустрічі. В обговореннях народжувалися перші проєкти й задумки. З кимось склалася співпраця, з кимось — ні. У мене досі є табличка в Excel зі списками перекладачів: від гінді до корейської.
Із китайської, англійської та чеської, у планах — переклади з японської й корейської. Нас часто знаходять самі фахівці — ми ж в Україні єдине видавництво східної літератури. Досить часто до нас звертаються українські сходознавці, які живуть закордоном. Наприклад, у червні 2021 року ми видали «Історії Сахари» тайванської письменниці Саньмао, її переклала Аліна Дорічева. Вона живе в Канаді, а перед тим жила в Китаї. Аліна написала нам, що її бакалаврська робота була саме за творчістю Саньмао і що вона вже десять років мріє перекласти рідною мовою книжку, яка стала культовою для мільйонів читачів у Китаї й Тайвані. Тобто наші перекладачі, які живуть від Мексики до Японії, самі хочуть співпрацювати з нами.
Ми завжди даємо коментарі та примітки. У нас є різні серії: класика, сучасна література, дитяча література. Навіть в останній часто є примітки. Зазвичай вони не йдуть за текстом, щоб не переобтяжувати дітей і спрямовані радше на батьків та тих, хто колись підросте і погляне на книжку під іншим кутом. Наприклад, серія «Легенди Китаю» і опублікований у цій серії «Король мавп» (ми презентували серію на «Книжковому Арсеналі» 2021 року) — це дитяча історія із зірочками по тексту. Проте це тільки поверхнево казка про мавпу з магічними силами. Це ж найвідоміший міфічний герой Азії взагалі! Про нього досі купа аніме, ігор, фільмів і коміксів. Тому в кінці книжки ми зробили два розвороти приміток, де пояснюємо символіку цього героя.
І в цьому наша специфіка — наш тираж, вочевидь, не три тисячі примірників, а звичайний стартовий — тисяча, деякі трішки більше. Ми не масовий нонфікшн. Хоча зараз почали більше думати про комерцію, тому заснували серію азійських коміксів і, можливо, там уже будуть більші тиражі.
Передусім це молодь. Звичайно, є й аудиторія середнього і старшого віку. Але основне ядро аудиторії 18+, тобто студенти і старше. Утім спочатку не було зрозуміло, хто саме стане нашою аудиторією. Та на фестивалі «Книжковий Арсенал» було видно, що до нашого стенду підходила саме молодь. Це аудиторія, яка цікавиться Японією, Кореєю, Китаєм. Китаєм цікавляться менше і це очевидно, але ми прекрасно розуміємо, чому так. Тим не менше інтерес до Китаю, а також Тайваню разом із нашими книжками значно зріс.
Так, уже з’являються такі автори. Ми видали книжку Катерини Завертайло, яка одинадцять років жила в Китаї й отримала там ступінь PhD. Катерина написала книжку про китайську кухню в дуже цікавому ракурсі. Це її перша книжка, але в неї талант до письменства! Цю книжку ми видали в розпал пандемії, коли люди говорили «ось китайці наїлися кажанів і почався коронавірус». «Мурахи лізуть на дерево» — це такий собі кулінарний тревелог, де авторка розповідає про всесвіт китайської кухні: і про стереотипи, і про особливості страв та їхні рецепти. А в кінці є дидактична таблиця, де написана назва кожної страви, як її перекладають, як її читають для того, щоб людина, яка прийде в китайській ресторан чи то в Україні, чи в Китаї могла замовити страву знаючи, що їй принесуть. До карантину в Китай їздило доволі багато українців і якщо в меню ресторану не було картинок, це був вибір наосліп.
Якщо Катя — фахова сходознавиця, то маємо приклад іншої української авторки, не фахівчині в галузі сходознавства Тетяни Вовк, яка написала книжку «88 орнаментів кімоно» у співпраці з нашим видавництвом. Тетяна — мистецтвознавиця, технологиня легкої промисловості, колекціонерка, яка багато років досліджує кімоно. У неї є свій бренд KimonoUA — вона займається імпортом вінтажних кімоно в Україну. Спочатку Таня збирала матеріали та писала книжку сама, потім працювала з літературною редакторкою-сходознавицею Дариною Троцан. Для роботи над книжкою ми запросили Світлану Рибалко стати науковою редакторкою видання, а також написати вступну статтю. Пані Світлана — провідна в Україні фахівчиня з японського мистецтва родом із Харкова. У результаті вийшла абсолютно візуальна книжка з ґрунтовно поданим фаховим матеріалом.
Окрім Тані ніхто б так цю книжку не написав, оскільки в неї унікальний досвід — за багато років через її руки пройшли сотні кімоно. Можна не знати якихось транскрипцій, може, ще якихось японських штук, але для того є науковий редактор, який реально виправить і прослідкує. І вийде така шикарна книжка.
Класику знають трохи краще, сучасної літератури не знають взагалі. Але інтерес стає більш помітним і до сучасної літератури. Перша книжка із серії сучасної літератури «Дешифрувати» у нас продавалася дуже повільно. Ми її привезли на Book Forum у Львові у 2019-му і продали близько двадцяти примирників.
Але коли ми видали ще дві книжки з цієї ж серії, то інтерес до першого видання пожвавився. Тепер у нас є сет «Сучасна література Азії». Ці дві останні книжки дуже підтягнули продажі тієї першої. Попит на сучасну літературу стає більшим, ніж на класику, зараз це очевидно. Але для цього потрібен був час і постійне лупання Великої китайської стіни. (Сміється). Ми і з блогерами працювали, і з інстаграмом працювали, і в телеграмі намагаємось інтерактивити. Це дуже складно — піднімати в Україні нові теми. Я б сказала, що наша аудиторія — це на 75% Київ і на 25% — решта України. «Книжковий Арсенал», наприклад, для нас завжди успішний, це 150% наша аудиторія.
З карантином у всіх дуже впали офлайн-продажі. Загалом люди купують в інтернеті. Але є виставковий офлайн і він дуже важливий. Емоційна складова купівлі книжки нікуди не зникає, а тільки посилюється. Люди хочуть прийти, подивитися, почитати, відчути книжку в руках. Дизайну, паперу, обкладинці врешті-решт потрібен офлайн. У нас є книжка «Мандрівки Гімалаями». Ця книжка в онлайні продається повільно, та на «Книжковому Арсеналі» вона у нас потрапила в п’ятірку продажів. Чому? У неї унікальне оформлення — коптське переплетення. Тобто в неї відкритий корінець, там п’ять ниток різних кольорів, її можна розгорнути на 180 градусів — людям треба її бачити. Коли люди її беруть до рук, то майже завжди купують. Тому живий контакт із читачем для книжки дуже важливий.
Може, навіть через років десять. Я за тенденціями бачу, за молодшими поколіннями. То для старшого покоління Азія — це Китай, комуністи і все оце або просто товари «Made in China». Тим не менш є сталий тренд до зміни сприйняття. Втім процес не швидкий, як і з усім. Узагалі в нас процес звикання до сучасної української книжки не швидкий. Люди тільки-но призвичаюються до того, щоб читати українською і взагалі купувати книжки. І тоді потроху відкривають для себе, що їм ще щось цікаве. Тому видавці постійно говорять про те, що треба працювати над промоцією читання.
План — розвивати серії, особливо серію коміксів. Два роки ми створювали собі репутацію (що дуже дорого). Та тепер є читачі, які хоч і не знайомі з темою нашої нової книжки, та все одно планують її придбати, бо довіряють видавництву. Є й такі читачі, у кого є всі наші книжки. Ми в кінці квітня 2021 року анонсували, що купили ліцензію на новий тайванський комікс — маньхву «Берегиня», і нас відразу захотіли запросити на ComicCon Ukraine. Нам пишуть, що чекають видання, з нами записали подкаст канал MangUa, паралельно купа людей підписалися на соціальні сторінки. Донедавна в Україні не було ліцензованих азійських коміксів. Японія не продавала ліцензії українським видавництвам, оскільки тут багато років продавали піратку. І лише в останні роки мої колеги почали лупати цю скалу. Щоб придбати якийсь тайтл, деякі вели перемовини більше року. Тому кожне видавництво вносить свою лепту в розвиток ринку коміксів в Україні.
Тож наші плани — активніше розвивати комікси з Тайваню і Кореї. Може, трохи пізніше і з Японії теж.
Оскільки наше видавництво орієнтоване на Азію, то, відповідно, ми не дивимося в бік тем і авторів, які пишуть виключно про Європу чи Штати. Американо- та європоцентричні автори нам не цікаві, хоча на Заході є багато хороших авторів, які пишуть на дотичні до Азії теми. Тоді цілком можливо.
Таких прецедентів у нас ще не було. Але з сучасних авторів у нас є книжки лонгселери і бестселери. Наприклад, «Чайний канон» Лу Юя — єдина книжка про чай в Україні, яку досить успішно продаємо вже роки два. Але ми не можемо сказати, що вона «злетіла». Просто є запит на такого штибу літературу. Гіпстери та й не тільки вони люблять чай і призвичаюються до якоїсь із чайних церемоній. Тому продажі цієї книжки стабільні.
Щось із Бруно Шульца. У мене багато улюблених художніх книжок, але щоб перечитувати вічно, за цими словами повинний бути такий Всесвіт… Давненько читала «Цинамонові крамниці», та це повне занурення в магічний світ… Також мені подобаються історичні романи (саме тому ми й видали прекрасний тайванський історичний роман «Хроніки поцуплених роверів»). У Європі я дуже люблю Балкани, можливо тому, що там такий неймовірний мікс Заходу і Сходу. Тож цілком може бути й «Міст на Дрині» Іво Андрича. Це розкішна історично-філософська панорама Балкан упродовж чотирьох століть: від часів розквіту Османської імперії й аж до Першої світової війни. За цей твір Андрич отримав Нобелівську премію. Ти закінчуєш читати і ще дуже довго відчуваєш прекрасний ностальгійний післясмак. Коли книжка закінчується, думаєш: «Як же так! Вона закінчилась і вона така одна...» — це для мене показник того, що можна взяти її на безлюдний острів і там собі читати та насолоджуватися. Нонфікшн має більш прикладну мету, я рідко його читаю. Те, що наші нонфікшн видавництва розвиваються — це дуже класно. Але ми більш акцентуємо на художній літературі, бо художня література — це велике мистецтво.
Розмову вела Маргарита Рівчаченко
Наш сайт використовує Cookie для поліпшення користувацького досвіду. Продовжуючи використання цього веб-сайту, ви приймаєте наші умови викладені в Політика Cookie.
