Як розвінчати стереотипи про китайську кулінарну культуру

Якби ми не намагалися боротися зі стереотипами вони всюди нас оточують та формують певне ставлення до всього, що навколо нас. Китайська кухня не виняток. Особливо стереотип щодо неї поширювались зі швидкістю світла, примножувались та гіперболізувались, коли світ охопила пандемія коронавірусу. За однією з версій, поширення COVID-19 у кінці 2019 на початку 2020 було зумовлено саме через китайські кулінарні звички. Мовляв, поїв супчику з кажаном і посадив весь світ на карантин. Деякі ресторани китайської кухні в Україні часом підсилюють цей стереотип дивної їжі, коли подають різноманітні личинки та жуків.

У мене також збереглися певні уявлення про кухню піднебесної. До того як поїхати у Китай, думала, що вся їжа буде надзвичайно гострою і я нічого не зможу їсти. Навіть набрала з собою купу ліків проти печії та шлунку. За весь термін перебування там ні разу ними не скористалася. Через те, що спочатку потрапила в Ціндао. Це місто на сході провінції Шаньдон у Китаї, на березі Жовтого моря. Кухня цього регіону — шаньдонська. Тут акцентують на відмінній якості продуктів і крім іншого, професійно готують морські делікатеси.

І тому там скуштувала, напевне, всі можливі морепродукти світу. І всі вони були приготовані надзвичайно смачно! Зрештою, після часу проведеного у цьому краї, я вже була переконаною, що уся китайська кухня складається виключно з морепродуктів та риби, ну і рису до них, замість хліба та зрідка страв з локшини.

До того ж після повернення в мене залишилося чітке переконання, що всі рослини, які ростуть можна їсти, і я досі в це вірю, бо різновидів страв з найрізноманітніших рослин просто не злічити. Ніколи не забуду здивування, коли мені подали на обід любисток в томаті. До слова, любисток для мене був смердючою рослиною. Він з дитинства ріс у сусідів, як декоративна рослина. Увесь час, коли малою пробігала повз нього, то від його листя чула цей смердючий аромат. А тут ціла страва з любистку та ароматом з дитинства. Добре, що моя допитлива натура змусила мене це скуштувати. Я так полюбила цю страву, але досі не можу знайти як вона називалася та мрію ще раз спробувати.

У книжці «Мурахи лізуть на дерево» мої попередні уявлення про китайську кухню підтвердилися, але з неї також і зрозуміла, що все що знаю, це маленька частина окремого кулінарного всесвіту в Китаї. Бо в залежності від регіону, від родини, від звичок та способу життя страви та традиції їх споживанням будуть такі різні, як і звучання одного і того самого звуку в китайському алфавіті.

Книжка це розповідь українки Катерини Завертайло яка 10 років прожила у Китаї, а повернувшись до України вирішила познайомити нас з минулим і сучасним світом китайської кухні її смаків та страв. Авторка вдало пояснює походження страв чи способів приготування. Тому страва вже перестає бути для тебе набором продуктів, а стає самобутньою з певним сенсом, що неодмінно має значення.

Не дивуйтесь назві книжки. Багато страв китайської кухні мають метафоричні назви, тому що іноді походять від давніх легенд, які розповідають як виникла та чи інша страва. «Мурахи лізуть на дерево» — один із багатьох яскравих прикладів, адже це назва фунчози з гострим фаршем, страви сичванської кухні.

Окреме задоволення — це читати, як ці страви готуються та продаються в Китаї. А опис смаку традиційного сніданку був такий майстерний, що мені знову неодмінно закортіло в Китай, щоб спробувати саме ці млинці й саме так, як було описано в книзі.

І на останок майже готову страву щедро змащують основними приправами — густим солодким бобовим соусом, соусом з ферментованого тофу та пастою з гострого перцю.

Я б це одразу з’їла, хоч зараз.

А чого вартують кумедні та курйозні історії. Вони тільки додають ефекту присутності та смішать.

Одного разу я бачила цікаву картину: вуличний шеф-кухар тільки-но вилив черпак тіста на пательню (вона стояла на причепі, який кріпиться до велосипеда), але раптом здаля помітив двох полісменів. І хтозна, чого той чолов’яга перелякався. Може, представники закону просто жадали смачно поснідати? Але такий бізнес на колесах не цілком легальний, тож, мабуть, горе-підприємець не хотів ризикувати. І на моїх очах кухар панічно згортає все своє начиння, стрибає на велосипед тікає, а покупець голодними очима розгублено проводжає поглядом млинець, який усе ще шкварчить на пательні!

І хоч у перший тиждень в Китаї на пальцях я натерла водянки від китайських паличок, а в другий тиждень вже їла через біль, бо ніколи в житті не їла паличками сніданок обід і вечерю, мені неодмінно хочеться повернутися.

Мені було неймовірно цікаво читати книжку «Мурахи лізуть на дерево», бо я могла порівнювати власний гастрономічний досвід, доповнювати свої знання новими фактами та історіями. Та запевняю, що ця книжка буде цікавою й тим, хто жодного разу не лише не був у Китаї, але й не куштував страв китайської кухні. Тут багато цікавого, пізнавального та неочікуваного. Цей літературний досвід точно спонукатиме до нового гастрономічного досвіду на практиці.»

Книжка назавжди змінила моє знання про китайську кухню та поставила нову ціль — спробувати більшість китайських страв. Здається це малореально, особливо в умовах карантину, та хто нам може заборонити мріяти?

Ірина Земляна, для Їzhakultura