Інтерв’ю з Сяодао — авторкою «Книгарні, в якій причаївся лев»

З дитинства мені вже дуже подобалося малювати, але в Тайвані дуже важко жити тільки з малювання, тому спочатку я навчалася на факультеті фізіотерапії в університеті. Але під час навчання зрозуміла, що не зможу займатися нею все своє життя. Відтоді я вилучила зі свого життя все, що мені не підходило, і залишилася тільки манґа.

Інтенсивно ж я почала малювати манґу тільки під час навчання в університеті, але я завжди була великою шанувальницею манґи, тому, коли взялася до роботи, то відразу відчула себе дуже комфортно.

Однак професійне малювання манґи вимагає багато часу, тому між моїм рішенням і його втіленням на практиці минуло близько 9 років. Я вважаю, що мені пощастило, оскільки для мене 9 років – це не так довго. Я думала, що мені знадобиться до 15, щоб досягти належного рівня та отримати можливість публікуватися.

Насправді кількість манґ, які вплинули на мене, величезна. Але якщо згадати ті, які мають для мене особливе значення, то це передусім «Vagabond» від Такехіко Іноуе, «Монстр» від Наокі Урасави та «Bride Stories» від Каору Морі. Зокрема, я хочу згадати і менш відомий твір — «Вовча паща» від Міцухіси Куджі, оскільки він розповідає історію незалежності Швейцарії, котра сильно нагадує політичну ситуацію у Тайвані, моїй країні, яка ще не повністю незалежна. Щоб отримати те, що ми хочемо, нам доведеться готуватися до жертв. Це важливий твір для мене, оскільки він являє собою мету, якої треба досягти, і ця мета ще дуже далека для тайванців, оскільки я не вважаю, що ми готові піти на такі жертви.

Це більш-менш випадково. Те, що мені подобається найбільше, — це манґи, які мають глибокий, добре продуманий та проникливий світ.

Це дві речі, які я люблю. Я сама гравчиня і викладачка ґо, і добре знайома зі світом прокатних книгарень, які, на жаль, витісняють із ринку — саме тому, що я теждопомагаю закривати такі заклади, як і моя героїня. Частково те, що я вибрала поєднати ці дві теми, було випадковістю, але причина також у тому, що це речі, які потроху витісняються з суспільства. Книгарні прокату насправді в занепаді, і все менше стає людей, які хочуть вивчати розумові види спорту, такі як ґо чи шахи, а все тому, що ми живемо в епоху, коли є безліч розваг. Якщо говорити тільки про манґу, я вважаю, що навіть для японської манґи час слави вже минув. Я маю на увазі саме комерційний аспект цих золотих років, тобто кількість продажів різних томів. Але з точки зору сюжетів та креативності Японія продовжує змінюватися і розвиватися, і з цього боку манґа ще має багато перспектив. Ми бачимо це і в ґо з появою штучного інтелекту. Загалом, ми постійно вдосконалюємося та просуваємося вперед, але, незважаючи на це, у світі все менше справжніх ентузіастів зацікавлені у ґо.

Це дуже добра річ. Я вважаю, щось таки повинно перевершити людину, аби змусити її йти ще далі. Сьогодні виявляється, що це саме штучний інтелект, який здолав людину, і я була дуже вражена, коли вперше побачила, як ШІ перемагає в ґо, бовважала це неможливим. Я, котра любить і займається ґо так довго, вважаю себе здатною оцінити всі аспекти і нововведення у цій грі.

Те, що мене особливо приваблює в ґо, — це проста і очевидна радість перемоги. Окрім цього, це відчуття прогресу, а також моменти, коли ти дивуєшся самій собі, коли робиш ходи, яких ти не вважала себе здатною зробити, або які відрізняються від тих, що ти зазвичай робиш. Також приємно грати з людьми, яких ти добре знаєш або цінуєш: ти можеш спостерігати за ними, намагаючись зрозуміти їхні думки... Іншими словами, ґо можна описати як «діалог рук», тобто обмін та бесіда з іншою людиною через гру. І це я вважаю дуже влучним.

В азійських родинах досить поширений батьківський тиск на молодших. Часто батьки висувають вимоги, які перевищують можливості їхніх дітей. Хоча фізичне насильство стає менш поширеним, воно досі існує. Зазвичай те, як батьки азійського походження ставляться до своїх сина чи дочки, вказує на відсутність поваги. Зазвичай діти, яких виховувалитаким чином, ставляться до світу навколо аналогічно, віддзеркалюючи «науку» батьків. Для мене досягнення вершин не вимагає такого тиску. Не потрібно, щоби хтось нас примушував. Ми можемо примусити себе самі.

Я вважаю, що «Хікару і ґо» — це справжня класична манґа про ґо, і взагалі класика манґи як такої. Вона надзвичайно багатогранна, особливо у способі вираження стосунків і емоцій між персонажами. Своєю свідомістю я відчуваю, що не можу досягти такого ж рівня. Там є багато дуже емоційних моментів. Навіть коли Хікару грає, завершує гру і систематично оглядається ліворуч до свого наставника Саї, ніби він шукає його затвердження чи визнання, це прекрасно. І навіть після перевороту в 15-му томі, він продовжує оглядатися, а це багато про що свідчить. Для мене це є дуже щирим вираженням того, як тіло пам'ятає про любов.

Я провела багато інтерв'ю з власниками таких книгарень та багато спілкувалася з ними, коли допомагала їм закриватися, щоб познайомитися з ними краще. Також багато тайванських дослідників писали статті та дисертації з цих питань.

Щодо їхнього зникнення, я, як буддистка, вважаю, що ніщо не є постійним, і те ж саме стосується бібліотек прокату. Як люди, все, що ми можемо зробити, — це цінувати момент присутності та речі, поки вони тут.

Найбільшою складністю було правильно відобразити розвиток сюжету під час написання третього тому. Я дуже довго розмірковувала про цю частину і випробувала близько тридцяти різних способів її втілення, поки не досягла результату, який мене повністю задовольнив. Я трішки розповідаю про ці труднощі в додаткових сторінках третього тому.

Зараз, переглядаючи два перші томи, я бачу багато речей, які можна покращити, але тоді це було все, на що я була здатна. Це показувало мій найкращий рівень на той момент, і я не хочу зараз у нього втручатися.

Насправді це дуже молода премія, оскільки вона проводиться лише 13-й рік поспіль. Нікого не порівнюючи, я вважаю, що журі ще не зовсім доросле. Дійсно, варто було б відокремити особисті смаки членів журі. На мою думку, удача в отриманні цієї нагороди вкрай важлива. Зрозуміло, я не вважаю свою роботу поганою, але гадаю, що в мене є ще багато простору для вдосконалення. Відтак, отримання нагороди, як мені здається, є трошки передчасним.

У мене вже був досвід роботи з пацієнтами із психологічними проблемами, і коли вони перебувають у кризі, таке може реально траплятися. Однак те, що я описую у своїй манзі, не вельми відображає травматичний стан шизофренічного пацієнта, оскільки під час кризи шизофренії людина була б неспроможна грати в ґо. Те, що я намагаюся показати в цій манзі, це дещо романтизований стан безумства під час гри в ґо.

Я вважаю, що мої персонажі не дуже лікують один одного, або, в будь-якому разі, не прямо. Незалежно від того, що з нами трапляється в житті, ми — єдині, хто може справді вирішувати свої проблеми. Навіть якщо в моїй історії є моменти, коли вони більше взаємодіють, насправді вони впливають передусім на себе. Тому що, в кінцевому підсумку, кожна людина повинна йти своєю власною дорогою та самостійно себе опановувати.

Це дуже буддійський підхід, тому зокрема про це і вчить буддизм.

Спочатку я думаю про сюжет та те, як йому слід розгортатися. Після того, як це вирішено, візуальні ідеї стікаються до мене досить природно. Я уявляю, що вони приходять до мене підсвідомо з моїх численних читань манґи, оскільки я таки велика фанатка манґи (зараз в мене понад 10 000 томів удома!).

Мені дуже пощастило, оскільки «Книгарня, в якій причаївся лев» — це моя перша манґа, і порівнянь із попередніми творами немає. Відтак усе, що я можу створити, буде дійсно по-авторському нове, з багатьма експериментами та — наразі — без ризику повторення.

Інтерв'ю провів Коівай. Велика подяка Сяодао, її перекладачеві та видавництву «Комоґі»!

https://www.manga-news.com/index.php/actus/2023/09/08/Interview-de-Xiao-Dao-autour-de-The-Lion-in-Manga-Library

Поділитися