Східна екзотика для дітей

Разом із міфами, казки є найархаїчнішими текстовими структурами. Будь-який фольклорний жанр зазвичай передається у формі усного дискурсу. А передаючись із уст в уста, неминуче зазнає певних змін, щоразу знову створюється в процесі виконання, аж поки не буде записаний. Кожен записаний казковий текст є унікальним і неповторним, оскільки в ньому відбився конкретний момент історії.

Як пише у післямові укладач цих переказів, чеський тибетолог Мірослав Пошта, спочатку він збирав народні оповідки з гімалайського регіону і хотів укласти збірку історій про улюбленого тибетського шалапута дядечка Тонту. Але пізніше йому трапилися цікаві історії з Бутану і Ладакху, хтось роздобув йому книжку казок у Бутані, хтось полював на них у Непалі, одна тибетка надіслала укладачу фольклорні матеріали з Китаю, один знайомець переклав йому декілька вже опублікованих казок і записав кілька історій з вуст свого дідуся, а інший ― переклав деякі оповідки з тибетської англійською, тож саме вони стали основою для чеських переказів.

Єдина в Україні тибетологиня Олена Огнєва у передмові до книжки зазначає, що унікальний світ гімалайських народів для європейців одними з перших відкрили протестанти, так звані Моравські брати з Чехії. Можливо, укладач книжки переказав ці казки чеською, продовжуючи місіонерські діяння попередників, а Тетяна Савченко переклала їх українською, тож кожен із них лишив у цих казках часточку чогось свого. Так казки продовжують мандрувати, як і в давнину, адже в багатьох народів є чимало подібних сюжетів, навіть в українців і мешканців Гімалаїв. Казки про тварин, героїко-фантастичні та соціально-побутові ― найбільш поширені групи казок.

Одним із цікавих і непростих персонажів із поданих переказів є «знаний жартівник» дядечко Тонпа, який з’являється то тут, то там і стараннями якого зло (король, управитель, багатій) завжди покаране. Його життєва філософія ― майстерно обдурювати й викривати кривдників, дати можливість простому люду з них посміятися і урвати чогось смачненького (масла яків, ячмінного пива, яєць, юшки з локшиною і підсоленого чаю). Тільки завдяки власному розуму й кмітливості, дядечко Тонпа завжди виходить сухим із води, ― в цьому й повчальність цих історій. Можна обдурити володаря королівства так, що він і не здогадається, назвавшись експертом із масла або посланцем від зміїного короля, можна прикинутися дурником чи міняйлом і лишити з носом жадібних. Головне ― мати щирих друзів, які не дадуть тобі потонути в озері після чергової витівки.

Низка поданих у цій книжці соціально-побутових казок розказує історію, яка спричинила до виникнення тих чи інших прислів’їв і фразеологізмів, розтлумачити походження яких нині було б дуже важко. «Братик Місяць, або ж Ачо Лала» кажуть про неквапливу людину, а в основі лежить історія про дівчинку-одиначку, яку покинули батьки, її втрапляння в лабети чудовиська, чарівні дарунки в обмін на доброту і рятівний залізний ланцюг. Саме з цієї казки дізнаємося, чому парейдолічна зорова ілюзія бутанської дитини втілюється саме в обрисах дівчини, що доїть корову. Бо ж китайські та японські діти бачать у темних плямах Місяця кролика, який готує напій безсмертя, чи товче в ступі рис для приготування коржиків-мочі.

Знаючи, що сандалове дерево вважається священним, зрозумілий вислів «це такий телепень, що й з коштовного сандала вугілля наробить», а от коли про тебе скажуть «ну зовсім як дід Агов», зрозуміти контекст «нерозумного вчинку» значно складніше, хоча й можливо. Цікаво, що лише в казці про діда Агов можна обрати альтернативну кінцівку, але, як відомо, «від перестановки доданків сума не зміниться», зміниться лише ставлення людини до ситуації. Познайомляться читачі цих казок і з чабаном Пенпою, у якого з лисицями ну зовсім не склалося: якось через невдалий жарт інші чабани відмовилися допомогти йому рятувати отару від лисиці, тож і з’явилося прислів’я «хто один раз набреше, тому й на сотий раз не повірять». Іншого разу, правда, лисицю відволік мудрець, та не надовго, бо вона все думала про овець і зовсім його не слухала, тож відтоді й побутує вислів «з такими говорити ― все одно, що лисиці проповідь читати».

Лише одного разу Пенпі вдалося запопасти багатство, і то через зрадливого приятеля та колобка кукурудзяного тіста. Замість тварин, які траплялися українському Колобкові на його шляху, бутанському колобку траплялися речі, які Пенпа використав для порятунку від чарівниці. От тільки історія нашого Колобка закінчилася летальним випадком, а бутанського ― таємниче: колобок Пенпи безслідно зникає, а за своїм «новоспеченим» колобком Аппа, можливо, ганяється й досі. А тибетська казка про козячого хвостика, що вмів красти, дивним чином нагадує українську, де фігурує Кобиляча, Вовча та Ведмежа голови («Про дідову дочку та бабину дочку»): за свою доброту, бабуся отримує від козлячого хвостика всього вдосталь, як і дідова дочка від усіх голів. От тільки звідки це береться в козлячого хвостика ми знаємо, а про таємничі здобутки трьох голів можемо лише здогадуватися.

У давнину люди ставились до тварин як до божеств і магічних істот. Однак із розвитком мисливства і скотарства тварини перетворювалися зі священних тотемів на об’єкт насмішок та іронічних історій. В образі тварини у казках приховувалося алегоричне зображення людини. Казка про те, чому кажан з’являється лише вночі, є і в нас, і в індійців, проте причини наведено всюди різні. А розтлумачити ворожнечу між мавпами та леопардами може лише та казка, яка з’явилася на території середовища проживання цих тварин. Бо слов’янські казки швидше про ворожнечу собак, котів і мишей. Бутанська казка про ненаситну кірву (дику кішку), що отримала по заслузі від простого курячого яйця доволі цікава, адже яйцю, як і кукурудзяному колобку, траплялися на шляху предмети, однак чарівні. А в боснійській казці «Яйце-ватажок», яйце та його команда з тварин теж дала доброї прочуханки зловмиснику, але вовкові.

Персонаж Вовка у народних казках є жорстоким, проте водночас дурним та лякливим. Наприклад, у тибетській казці «Королівський указ» заєць, якому в казках найчастіше відведена роль жертви, не без хитрощів, легко обдурює вовка і рятує від смерті козу з козеням. А от у казці братів Грімм, вовк все ж з’їдає козенят, хоча потім і його наздоганяє відомщення мами-кози. У фантастичних казках цієї збірки з’являється ще один традиційний персонаж ― Пес. Старий собака з казки «Дівчина і братик Місяць» подарував дівчині три подарунки, які врятували їй життя. Тибетська казка «Про піхви для ножа, наповнені цампою» оповідає про пса, якого зачаклувала зла чарівниця, а у казці «Про чарівну шабатурку короля наґів» песиком виявилася донька короля підводного царства. Народна казка наділила персонажа Пса найбагатшою палітрою притаманних йому рис, і в казках цієї збірки він завжди добром відповідає на добро людини.

Тварини є невід’ємною частиною фантастичних казок: одного разу людина використовує їх у своїх цілях, іншого ― тварини самі користаються з людського розуму або дурощів. У казці «Про двох дівчат і два дарунки» чарівна голубка діє за тією ж схемою з обома головними героїнями, різниця лише в результаті, на який вплинула поведінка дівчат, однак вони отримують своє добро майже задарма. А в казці «Про бідного юнака та жадібного короля» птах, що внадився до пшениці, також кличе юнака додому, де той по черзі отримує три чарівні артефакти ― горщика, козу та дрючка, силу якого потрібно задіяти за допомогою чарівних слів. Кожен із цих артефактів спричинює як щастя (відплата за доброту), так і нещастя (плата за дурість) для юнака, який і сам, врешті, того дрючка скуштував. Теж із казкою «Про двох сусідів», де чарівною пташкою є горобець, однак він, на відміну від голубки, змушує головних героїв докласти певних зусиль для покращення власного добробуту. Зло в образі Дави тут також покаране, однак не лише за цей злий вчинок, але й за усі попередні, ― у Всесвіті ж бо все записано. Типову модель відплати «добром за добро» бачимо і в казці «Про чарівну шапку, барабан та миску»: юнак рятує малих пташок-ґаруд від змії, а ґаруди допомагають юнакові.

Зачаровані люди теж переважно завжди перетворюються на тварин, однак тоді образ звіра сприймається з негативною конотацією, адже перетворення відбулися саме через погані вчинки людей: дружина, яку чоловік перетворив на напівлюдину напівмавпу; удова з донькою, що стали ослицями; різники, що у наступному житті переродилися черепахами та ін. Але тільки завдяки допомозі щирих дружин/чоловіків люди знову стають людьми. Як і в багатьох українських сюжетах, у казках жителів Гімалаїв саме наймолодша дочка виявляється найдобрішою: одна врятувала життя батькові, вийшовши за змія; інша врятувала сім’ю, ставши дружиною пса, а потім із нього й чари зняла; а юнак Тендзін, хоч і хитрощам запопав доньку короля наґів, не злякався її подоби та інших випробувань, і виборов право бути з нею. В українських казках теж чимало схожих сюжетів із чарівними перетвореннями та умовами для дружин/чоловіків («Про вужа-царевича та вірну жону», «Біла Льошка», «Премудра Іляна» та ін.).

Жорстокості у казках жителів Гімалаїв теж вистачає: батьки, що кидають доньку на поталу лютому чудовиську; тесля Дордже, що зводить зі світу маляра Дордже, який хотів спалити його на вогнищі; Пелджор, що скинув своїх старших братів у річку за те, що хотіли його втопити. Навіть дядечко Тонпа жорстоко помстився ненаситному управителю за свою кривду, що той сам із трьома жорнами скочив у озеро. Люди насправді брехливі й підступні, і це добре видно в казках, які зовсім не приховують реальності, деколи навіть гіперболізуючи її. Ця збірка переказів має свій словник для кращого розуміння окремих реалій, згаданих у тексті, а також містить тибетську абетку з тридцяти літер і символи для позначення цифр, якими пронумеровані казки. А чудові ілюстрації Ленки Ясанської, збережені з оригінального чеського видання, доповнюють яскраві образи з прочитаних казок. Текст книжки не без технічних огріхів, однак наявність відомостей про консультації з тибетологинею можуть цілком запевнити читача, що реалії мови й культури гімалайського регіону в ній подані правильно.

Ната Коваль, для блогу Yakaboo