Рецензія на переклад «Джвандзи»

«Джвандзи» — один з найвпливовіших творів як китайської, так і світової культури. Такими словами починається книга, яка стала результатом праці видавництва «Сафран» (засновниця видавництва Світлана Призинчук), перекладача з китайської Вон Гака, наукової редакторки Марти Логвин. Це фундаментальне дослідження реалій китайської культури було створено у 3 столітті до н.е., наприкінці епохи, що звалася Джаньґво – війна царств.

За словами перекладача, оповідач «Джвандзи» шукає гармонії небесного з людським, і тому навіть найвправніший ремісник у нього не може бути досконалим, бо, демонструючи досконалість в одній галузі, він часто безпорадний в іншій. На питання: «Як перекладач приходить до Джвандзи? Чому ти вибрав цю книжку, або вона тебе?», Вон Гак відповідає: «Я п’ять років провів в учбово-вишкільному центрі одного з буддійських орденів, де займався класичною китайською і медитацією. І мені ставало помітно, що дуже багато фраз і понять як у класичній літературі так і в інструкціях до медитації, походять з одного джерела — «Джвандзи». Тому мені захотілося розібратися з літературними витоками свого ремесла і заодно вдосконалити класичну китайську — бо минуло вже 2,4 тисячі років, а багатшого і складнішого твору китайці так і не написали. Щодо того, що перекласти вдасться, я не сумнівався – більшість слів і понять першотвору існують в українській. Інша річ, що вони рідко коли входили у такі поєднання, ними не говорилося про такі речі. Це як майстер конгфу і рільник — тіло в обох однакове, можливості тотожні, просто рільник не всі м’язи вживав і як вживати не знає. Тому виконання «Джвандзи» в українській може бути хорошим засобом на атрофію м’язів мови».

Книга насичена образами і метафорами. В українській мові, як і в китайській існують вирази, в основі яких лежить порівняння, перш за все образне. Образи, якими оперує людина, включають у себе не тільки раніше сприйняті предмети й явища. Змістом образів може також стати попередній досвід людей, сформований і відшліфований у вигляді виразів, що дозволяють людині вийти за межі навколишнього світу в часі й просторі. Саме ці образи і є основними. Головне, щоб людина була готова до мисленнєвих операцій: адже сприйняття рухає завжди безпосередній, властивий саме йому мотив, який можна назвати бажанням сприймати. Хоча час від часу можуть бути й чужі мотиви, цей прямий перцептуальний мотив присутній у будь-якому випадку використання почуттів. Неможливо побачити, не намагаючись дивитися, або чути, не намагаючись слухати.

Образність набула розвитку завдяки здатності людини до метафоричного, асоціативного мислення. На основі образів сприйняття виникають вторинні образи. Про це Ван Гак говорить так: «Запам'яталися випадки, коли класична китайська і українська користуються однаковими семантичними ходами. Наприклад є китайський знак "поспішати" з коренем "хвороба" - звісно, що його перекладаємо як "гарячкувати". Є китайський знак на позначення попередньої дії з коренем "ранок" – отже "раніше". Або знак "солодкий" у позиції прислівника – українському читачеві зрозуміло, що колесо тешуть "з насолодою". Або китайське слово на позначення духовної практики, що також означає ремонт, або роботу в полі – для цього в нас є слово "труд", що, як пояснює історикиня Наталя Яковенко, на відміну від "роботи", у ранньомодерний період був або рицарським, або духовним. Або є слово, що водночас означає і посуд, і інструмент. Іншомовні перекладачі мали робити вибір і тим вносили зайве тлумачення – а українською досить написати "начиння"».

Сучасне перекладознавство говорить, що перекладач повинен мати якщо не ґрунтовні, то принаймні достатні для перекладу знання в галузі філософії, естетики, етнографії (оскільки в деяких творах змальовуються деталі побуту героїв), географії, ботаніки. Художній твір повинен перекладатися не від звуку до звуку, не від слова до слова, не від фрази до фрази, а від ланки ідейно-образної структури оригіналу до відповідної ланки перекладу. Мінімальною одиницею художнього перекладу є слово. Для успішного перекладу ми повинні чудово володіти як семантикою слів в тексті іноземної мови, так і семантикою слів, що зіставляється в тексті рідної мови. Переклад не може бути абсолютним аналогом оригіналу, а це означає, що головне завдання перекладача полягає в тому, щоб створити текст максимально наближений до оригіналу з точки зору семантики, структури та потенційного впливу на користувача цього перекладу.

Переклад текстів — це письмове перекладання літературного, рекламного, публіцистичного твору з однієї мови на іншу. При цьому основний акцент робиться не на просту дослівну передачу сенсу, а на атмосферу, стиль, манеру написання автора, багатство мови і естетики, загальної атмосфери тексту. Основну складність у перекладі становлять засоби мовної виразності: епітети, метафори, лексичні повтори, топоніми, гумор, імена і прізвища, що говорять, неологізми, діалектні слова, фразеологізми і т. п. Дуже важливо знайти максимально адекватну відповідність, не переходячи межу механічної дослівності. Щодо цього, Вон Гак говорить: «По-перше, тогочасна китайська, хоч і містить запозичення з сусідніх мов, з відстані у дві тисячі років здається читачам якнайщирішою китайською. По-друге, магія тексту для них полягає у тому, що всі містичні осяяння і космологічні інсайти висловлено без посилання на мета-мову – чи то релігійну, чи то філософську – а через предмети їхнього ж побуту. Тому в перекладі треба було відмовитися і від церковнослов'янізмів як засобу архаїзації, і, найголовніше, від філософського жаргону. Таку стратегію застосував Гайдеґер у своєму незавершеному перекладі "Даодедзіну"; і він же, на прикладі досократиків та Одісеї, продемонстрував наскільки "філософський" переклад спотворює давні тексти».

У процесі перекладу часто виявляється неможливим використовувати словникові, буквальні еквіваленти. У подібних випадках доводиться вдаватися до перекладу, який полягає в перетворенні внутрішньої форми слова або словосполучення або ж її повній заміні для адекватної передачі змісту висловлювання. Про цю проблему перекладач говорить: «Про неперекладність «Джвандзи» колись детально писав великий британський синолог А. Ґрем (сам автор неповного перекладу цього твору ) у рецензії на переклад «Джвандзи» Бартона Вотсона. Він закидав американському перекладачеві, що той переклав забагато – бо темні місця тексту, слід, мовляв, залишати неторканими. Але історія літератури виявилася прихильною до сміливця — переклад Вотсона тепер вважається класичним для англійської мови. Але тепер у розпорядженні перекладача є не лише ліцензія на сміливість Вотсона, але й праці нового покоління текстологів і філологів. Мені особливо допомогла праця Майкл Лафарґа, що дав новий переклад Даодедзіну застосовуючи методологію біблеїстики, насамперед «критику форм».

Мета праці перекладача полягає у тому, щоб точно і цілісно передати засобами іншої мови зміст оригіналу, зберігаючи при цьому його стилистичні та емоційні особливості, а також відтінки авторського стилю.

Критерієм точності перекладу є тотожність інформації, що повідомляється різними мовами, а цілісним (адекватним або повноцінним) визнають лише такий переклад, який передає цю інформацію рівноцінними засобами. Тобто переклад має передавати не тільки те, що виражено оригіналом, але й передавати це так, як це виражено в оригіналі.

Культурологічні та соціологічні підходи до перекладу розширили межі перекладацького аналізу: вони вийшли за межі тексту й включають у себе не тільки мовні чинники. До того ж вони виділяють центральну роль перекладача в усьому процесі. Тобто, переклад – це не лише передача тексту на одній мові засобами іншої мови, не лише перенесення явища однієї культури в іншу, але й важливий соціальний акт. Ідеології, що притаманні певному суспільству в певний період, істотно впливають на розуміння чужої культури та літератури, з якими цільовий читач може ознайомитися лише завдяки художньому перекладу. Ідеологія творить і направляє уявлення цільового читача (і перекладача) про конкретні літературу, автора, твір.

Підсумовуючи сказане, робимо висновок про те, яку титанічну роботу виконав Вон Гак і порадимо українцям обов’язково прочитати неперевершену збірку притч, роздумів та історій із 3 століття до нашої ери.

Найда Алла, к.ф.н., доцент кафедри перекладу Дніпровського державного технічного університету