Світлана Призинчук: «Треба мати багато ентузіазму і віри»

Розкажіть, будь ласка, про вашу команду. Хто ви, скільки вас і що мотивувало зайнятися справою?

Вітаю! Мене звати Світлана Призинчук, я — засновниця сходознавчого видавництва «Сафран». Майже в кожній нашій книжці (крім дитячих) наприкінці є розділ «Команда». У тому розділі написано, що я «Відповідальна за випуск» і що я 6 років жила в Китаї, де вивчала китайську мову й отримала магістерський ступінь із мистецтвознавства. У кожній нашій книжці є детальна інформація про тих, хто над нею працював.

А взагалі нас дуже багато, і всі ми сходознавці, які вирішили, що треба нарешті робити щось із тим, що в Україні взагалі немає літератури, яка би представляла цікавий нам азійський регіон. Це було нашою основною мотивацією. Хоч ідея видавництва з’явилася в мене, але свою найбільшу заслугу я вбачаю в тому, що ми зрушили цю глибу з місця. Ми змогли об’єднати під своїм «видавничим дахом» багатьох українських фахівців-орієнталістів, які живуть у різних куточках світу: від Азії до Америки. Це передусім китаїсти, японісти, кореїсти, але також до нас уже долучилися фахівці з арабської, турецької, фарсі тощо. Усі вони хочуть докладатися до розвитку орієнталістики в Україні, перекладаючи і створюючи книжки нашого видавництва. Ці фахівці в нас на фрилансі на окремих проєктах. На постійній ж основі разом зі мною працюють ще двоє: бухгалтерка Тетяна й смм-менеджерка Катя. Катя — студентка факультету кореїстики КНУ ім. Т. Г. Шевченка.

Наша команда перекладачів є сталою в тому сенсі, що є постійний пул перекладачів з якими ми працюємо, і він тільки розширюється. З деякими перекладачами ми працюємо разово щодо певного проєкту, з деякими — постійно. Тут грає багато чинників. Кістяк команди редакторів теж уже сформований, але ми весь час його помаленьку розширюємо, пробуючи працювати з новими редакторами. Це необхідно тому, що в нас збільшується кількість проєктів, які тривають паралельно. Зараз у нас більше десятка «своїх» редакторів і коректорів, які переходять із проєкту в проєкт. Нам добре з ними працювати, бо вони вже знають нашу специфіку і не бояться братися за такі складні проєкти, як у нас.

Узагалі сама ідея створення видавництва з’явилася наприкінці 2016 року. Багато часу пішло на підготовку ґрунту, створення спільноти, підготовку перших проєктів. Зареєструвалися ми навесні 2018-го, а офіційно вийшли на ринок на Книжковому Арсеналі 2019 року, представивши два «стовпи» китайської класики: перші переклади українською «Джвандзи» (якого в наших краях можуть знати як «Чжуан-цзи») та «Чайного канону».

Розпочати видавничу справу, може, не так і важко, але втриматися на плаву, вижити, не закритися, не збанкрутувати, постійно створювати нові цікаві проєкти — ще той челендж. І тут одне з першочергових питань — постійне вливання коштів у молоде видавництво. Державної підтримки молодих видавництв у нас, звичайно, немає. Тож це такий собі океан, де тобі пророкують дуже швидко піти на дно. Але для тих, хто свого часу підкорив Азію, усе не так і страшно. Життя в Азії вчить дуже багато чому. Але, звісно, треба мати багато ентузіазму, віри і «ґванcі» — зв’язків.

Шлях початківиці був складним, тому що в мене взагалі не було стартового капіталу. На перші дві книжки я позичила гроші під відсотки. Психологічно це складно, тому що абсолютно не знаєш, чи вдасться все задумане. У багатьох не вдається. Я просто дуже сильно вірила, що в нас точно все вийде. Не могло бути інакше, бо ми знаємо нашу рідну Азію як ніхто інший. Це унікальна ніша, у якій можуть працювати лише фахівці. Наскоком цю нішу ніколи не візьмеш. Тож насамперед була ставка на унікальну команду, якість видань і на незаповнену книжкову нішу. Адже навіть якщо в нас були би гроші, але не було б підготовленої команди, хто ж би робив наші неймовірні проєкти?

Література Сходу виявилася для України і справді дуже екзотичною штукою. Тут цікавий момент: коли я задумувала видавництво, то спочатку думала, що ми будемо «заповнювати» уже певний сформований попит на літературу про Азію українською мовою. Але ми помилилися із цим. Оскільки Росія теж дуже мало завозила на український ринок свою сходознавчу літературу, а ввозила загалом масмаркет, то як такого попиту і не було сформовано. Тепер цей попит ми формуємо самі. Виявилося, що ми майже з нуля створюємо/викликаємо інтерес до Азії через наші книжки.

Зараз можу сказати, що орієнтуємося на широке коло читачів, яким просто цікава Азія. І це не лише студенти-філологи східних мов, чи бізнесмени, які працюють з Азією, або ж туристи до цих країн. Тобто всі аудиторії, які ми визначали на початку, не спрацювали. Звичайно, такі читачі в нас теж є, і їх багато, але основна більшість — це люди, мало пов’язані з Азією. Це ті, кому подобаються книжки саме нашого видавництва.

Звісно, спершу були сформовані видавничі плани, більше щодо китайської літератури, але також частково і щодо корейської та японської. Ці плани є, але ми не завжди їх дотримуємося, хоча періодично туди зазираємо. На практиці це в нас відбувається так: спочатку ми ведемо розмови з перекладачами: що вони хочуть, що вони вважають цікавим, за що хочуть братися. Потім із цих пропозицій відбираємо те, що цікаво нам із видавничої точки зору. Далі перевіряємо, чи є в нас якісь можливості фінансування. Ідеально, коли все це збігається. Але якщо проєкт класний і нам дуже хочеться його зробити, то ми фінансуємо його самі. Іноді проєкти до нас приходять напівготові (тобто вже є переклад чи авторський текст). Ми їх оцінюємо і говоримо, чи будемо за них братися. Іноді проєкти нам пропонують закордонні партнери. Але ми так само відбираємо те, що цікаво нам самим.

Нас уже питали про це. Переклад «Подорожі» — величезна робота. У нас є перекладач, який хоче взятися за це, при чому вже давно. Але переклад триватиме щонайменше 3 роки, а то й більше. Потім постане питання фінансування цього видання. Це мегапроєкт, переклад, по-хорошому, має коштувати пару десятків тисяч доларів. Це якщо ми говоримо про відповідну оплату цього перекладу. Поки що ми це самі не потягнемо. Програм, які фінансують видання класики, у Китаї наразі немає, і невідомо, чи з’являться. Поки що і «Джвандзи», і «Піднебесні пісні. Поетичні переклади Ярослави Шекери» ми фінансували самі.

Говорячи про «Подорож на Захід», яку вважають одним із чотирьох класичних китайських романів, чи варто чекати видання «Трицарства», «Річкових заплав» і «Сну в червоному теремі»?

Ситуація аналогічна «Подорожі на Захід». Хоча є в нас ще один перекладач, який хотів би взятися за «Річкові заплави».

Гарно підмічено. Серед усіх напрямків сходознавства, у нас найбільше видавалося саме японістики. Мабуть, не останньою причиною цього було часткове фінансування перекладів фондом Japan Foundation, який якраз і орієнтований на підтримку класики. Розцінки перекладів з японської (як і з корейської чи китайської) дуже високі, відповідно потягнути самим видавництвам переклади з оригіналів дуже важко. Ранобе не буде виключенням. У нас самих «висять» два проєкти японської класики: військовий епос ХІ століття і модерна класика першої половини ХХ століття. Ми шукаємо можливості фінансування. Та поки не дуже успішно…

Із чогось же треба починати. Насправді я відібрала десяток тайванських тайтлів, а почали з неї, бо дуже вже красива обкладинка. Мені аж дух захопило від її насичених кольорів! А вже потім я почала читати сюжет, дивитися той уривок, який був у вільному доступі. Також дуже важливим моментом стало те, що ця маньхва не так давно отримала премію, і що вона ongoing — не завершена історія і виходу нового тому чекатимуть як українські, так і китайські читачі. У візуальному зображенні старого Китаю мені завжди дуже подобався саме такий стиль. Тут якраз повністю співпали мої естетично-візуальні смаки. Чесно скажу, насамперед я ціную естетику і багато коміксів мені абсолютно не заходять через специфічний малюнок: мені або подобається, або не подобається. Ми видаватимемо лише те, що мені подобатиметься візуально.

Звичайно ж, тема маньхви дуже «оn the edge», гендерна. Становище жінки в Китаї століттями було упосліджене. І бинтування ніг — це такий собі апофеоз брутальності у ставленні до жінки. На початку коміксу є така фраза: «Як ми видамо тебе заміж із такими великими ногами?». Мається на увазі, що у дівчини ноги були неперебинтовані, по-нашому нормальні. Треба сказати, що ноги бинтували не всім. Бинтували аристократкам або тим, для яких батьки хотіли «хорошу партію».

Але гендерний аспект — не єдине, чим приваблює цей тайванський комікс. Тут стільки давніх китайських звичаїв і традицій, зовсім нам не відомих! Мені й самій цікаво, чим завершиться ця містично-детективна лінія, і чи розвинеться любовна…

Плануємо експансію у два боки: тайванська маньхва і корейська манхва. Манґу ми поки не чіпатимемо. З японцями працювати дуже складно з багатьох причин, ми це добре знаємо на власному досвіді. Почекаємо, поки інші видавництва, які орієнтуються виключно на манґу, їх трохи розворушать. Ми тільки починаємо заглиблюватися в цей всесвіт. Але оскільки це наша рідна Азія, то ми швидко розберемося щодо й до чого. Мені важко щось радити, бо я не відчуваю за собою морального права радити щось неліцензійне або перекладене російською. Я можу тільки порадити читати всю перекладену українською манґу, що є на ринку, від молодих українських видавництв — так ви не лише рідною мовою прочитаєте справжню манґу, але й допоможете видавництвам розвиватися з цим напрямком далі.

Ніхто не перекладає з діалектів, вони існують в усному мовленні. Ми перекладаємо з літературної мови, за основу якої взятий мандаринський діалект. Книжки видають саме літературною мовою. Спрощене письмо справді легше, особливо для тих, хто вчив лише його. Так, перекладати з традиційних ієрогліфів цілий роман чи філософський трактат — це подвиг. Із маньхвою легше, бо там невеликий обсяг тексту. Звичайно, коли перекладаємо тайванські книжки, то там є і тайванський діалект. Тоді ми працюємо з носієм мови, який, у такому разі, виступає або редактором перекладу, або просто консультує щодо кожного конкретного випадку.

Дякуємо за ваш коментар з приводу якості) Це однозначно і часо-, й ресурсозатратно для будь-якого видавництва. Але, як ви пам’ятаєте, наша ставка була на якість. Дизайн у всьому цьому грає надзвичайно важливу роль. Було дві основні причини, чому дизайн треба було робити класний від самого початку. Перша: щоб привернути увагу читачів до книжок серед усього того, що є на ринку. Оскільки ми не знали скільки є потенційних читачів, то розуміли, що люди, які не знають нічого ні про Азію, ні про наше видавництво, найперше оцінюватимуть наші книжки із зовнішнього боку, за оформленням. Тримаючи в руках привабливу книжку, шанси того, що вона затримається в їхніх руках, що вони її розгорнуть і щось прочитають у книжковій крамниці, все ж збільшуються. Друга: ми починали працювати з китайською літературою. Стереотипи щодо Китаю (повністю протилежні щодо Японії) такі, що там усе низькопробне, неякісне і некрасиве. Цю настороженість щодо всього китайського, яка автоматично переходить і на «китайські книжки», треба було переломити. Переломити всіма доступними способами, зокрема й якісним папером, шрифтом, версткою тощо.

Окрема тема — це моя любов, як мистецтвознавиці, до стильних обкладинок, і особливо колажів. На наших обкладинках часто є колажі. Мені здається, що через колаж найкраще можна передати дух сучасної Азії.

Щодо рентабельності — у нас трохи вищі ціни ніж у середньому на ринку. Але й ми не піднімаємо їх надто високо. Тому що наша мета — це розширення читацької аудиторії.

У червні 2021-го, до Книжкового Арсеналу, ми видаємо чотири нові книжки: арт-видання «88 орнаментів кімоно» — це 112 сторінок суцільної краси в тканинній обкладинці, з тисненням фольгою та суперобкладинкою. Також два тайванські романи: «Хроніки поцуплених роверів» Ву Мін’ї та «Історії Сахари» культової тайванської письменниці Саньмао. А ще нонфікшн «Жіночий емірат? Політикині мусульманського світу».

Ой, це справді складне питання. Майбутні проєкти завжди найкращі. Усі три, які я назвала — це просто вау! Це новий рівень для нас і в плані якості літературних творів, і в плані знаковості імен. «Хроніки поцуплених роверів» у довгому списку Букерівської премії. «Історії Сахари» видані в 1976 році й досі продані тиражем більше 15 мільйонів. У 2019 році англомовне видання вийшло у Bloomsbury...

Більше країн. Більше коміксів. Більше сучасної літератури. Планів багато, Азія велетенська і це — наша друга батьківщина. Тож ми продовжимо знайомити з нею українських читачів.

Дякую!

Розмову вів Іван Мандрик, для аніме-спільноти «Amanogawa»

Поділитися