Є книги, якими ми насолоджуємося, які нас розважають та захоплюють, але також є той пласт літератури, який нас визначає. Платон описував це через алегорію про печеру, а Умберто Еко називав антибібліотекою.
В китайській літературі цим твором є «Джвандзи». Книга, яка лишається загадковою не лише для Західного Світу, але також у межах свідомості східних народів.
Мабуть, саме тому вкрай важко написати до неї бодай частково об’єктивну рецензію. Це той твір, який ні з чим іншим не порівняєш, бо попри те, – як би це пафосно не звучало! – що у ньому можна знайти усі свої думки, побачити відображення потаємних рефлексій і немовби на мить торкнутися незвіданого й таємничого, але водночас він не є схожим ані на що інше, немовби нагадує, що довкола ще скільки манливих таємниць життя та потойбіччя.
Як на мене, цю книгу доречніше читати через призму розуміння того, що вона складається з:
Найцікавішим є те, що наповнення цих категорій буде неодноразово мінятися читачем протягом усього життя.
Власне, саме ця дилема апелювання до суб’єктивних почувань через універсальні сюжети чи до універсальних колективних емоцій щодо суб’єктивного досвіду й зумовила піднесення цього твору до класичного канону та зберегла його актуальність й донині.
Це видання безумовно оцінять як дипломовані сходознавці (власне, особисто мені значна кількість ремарок подеколи м’яко натякнула на ще незнайомі царини та прогалини в знаннях з етнокультурології Сходу, а почасти дорікнула й окреслила віхи подальшого розвитку), так і пересічні читачі, для яких китайська література лишається неосяжною площиною, адже у цьому виданні зібрано шалений об’єм відомостей з вірувань, міфології, побуту та філософії Піднебесної.
Моєю єдиною рекомендацією майбутньому власнику цієї книги є відкривати її навмання у хаотичному порядку й спробувати зафіксувати свою власну реакцію-потік думок, так можна дізнатися багато цікавого про себе ;-)
Олена Тимошенко, Шанхайський Університет