Джвандзи – «давньокитайське мистецтво доцільності»

Якось Джванові Джову наснилося, що він метелик – жвавий метелик, що літає де хоче і знати не знає ніякого Джвана. Коли прокинувся – аж він таки Джван. Але він не розумів, чи це Джванові наснилося, що він метелик, чи це метелику досі сниться, що він Джван Джов? Але ж мусять вони якось відрізнятися! Ось що таке переміни сущого.

Це, мабуть, найвідоміша оповідка про давньокитайського мислителя Чжуан-цзи або ж Джвандзи, як його ім’я та однойменний твір перекладені в книзі українського видавництва «Сафран». Така різниця у перекладі обумовлена різними системами транскрибування китайських власних назв, що використовують нині в українській мові. При перекладі цієї книги видавництво вперше застосувало українську практичну транскрипцію китайської мови Надії Кірносової та Наталії Цісар, про особливості використання якої пізніше випустило окремий посібник. 

Жив Джвандзи у період Джаньґво (Боротьби царств, ІV ст. до н. е.) у царстві Сон. Якийсь час він був дрібним чиновником, а потім покинув роботу й подався у мандри, під час яких ділився з іншими своїми поглядами на світ. Період боротьби царств був часом протистояння ідей. Поміж царствами блукало чимало мислителів у сподіванні, що їх ідеї державного управління зацікавлять якогось правителя, і він погодиться випробувати їх на практиці. Утім останнє – не про Джвандзи. Свідчення цьому – історія про те, як володар царства Чу пропонував йому посаду міністра:

Джвандзи рибалив на річці Пу. Чуський цар загадав двом великим радникам стати перед ним із такими словами: «Воліємо доручити тобі всі справи всередині державних границь». Джвандзи, почувши їх, не відклав вудку і не обернувся:

- Я чув, у Чу є віща черепаха, що померла три тисячі років тому. Цар зберігає її всередині скрині у високих палатах, завинутою в хустину. Цій черепасі краще бути мертвою, але шанованою, чи живою бабратися у багні?
- Краще живою бабратися у багні.
- Ідіть собі. Я волію бабратися у багні.

Ця оповідка – не лише характерний епізод з біографії Джвандзи, а й ілюстрація одного з ключових елементів його філософії. Він наполягав на важливості природності та абсолютної духовної свободи – від матеріальних благ, пустопорожніх повчань і мудрувань, конфуціанських ритуалів і гуманності та всього, що сковує цю саму свободу. Ці та інші ідеї Джвандзи описані у формі притч, коротких оповідок та діалогів та об’єднанні у 33 глави, які, утім, не всі були написані самим філософом. Вчені сходяться на думці, що він був автором перших семи – так званих внутрішніх розділів. Наступні зовнішні та змішані розділи були написані пізніше його послідовниками, що не завадило праці стати одною з основоположних для даоського вчення. Тепер видання «Джвандзи» дає змогу познайомитися з нею українською мовою. Для кращого розуміння її змісту наводимо кілька яскравих цитат із цього видання в майстерному перекладі українського перекладача Вон Гака.

Перепілка підняла Пена на сміх: «Куди це його несе? Я хоч розженуся із підстрибом, але падаю, не пролетівши й кількох сажнів. Де ж це бачено, щоб хтось літав далі, ніж із малини в полин, як оце я? Куди його несе?»
Ось так мале сперечається з великим.

Мудрець відчуває нутром, але чернь вдається в пересуди, щоб одне одного переконати. Тому сказано – між сперечальників мало зрячих. Тому кажуть: «Хто сперечається, той не бачить».

Сховавши човен у балку, а ятір у ставок, чоловік думає, що вони у безпеці. Але опівночі приходить силань і, завдавши все на плечі, несе хтозна-куди. Хоч мале й належить ховати у більшому, йому завжди знайдеться куди запропаститися. Але коли б хтось сховав Піднебесся під голим небом, його вже не буде куди умикнути. Саме так існує велике єство світу.

Дзан і Ґу разом пасли вівцю і разом її загубили. Питаються, в чому річ, у Дзана – він читав книжку. Питаються, в чому річ, у Ґу – він грав у бабки. Обидвоє хоч неоднаким ділом були зайняті, але однаково загубили вівцю.

Текст книги простим для прочитання аж ніяк не назвеш. Це стосується і її змісту, і мови викладення. Та попри це чому українцям варто прочитати «Джвандзи», ми запитали у Марти Логвин – наукової редакторки цього видання і провідної наукової співробітниці відділу мистецтв Сходу Національного музею мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків:

По-перше, це просто цікаво: почитати, про що йшлося людям понад дві тисячі років тому. Такий текст – ніби машина часу. З ним ми опиняємося серед володарів і маргіналів, ремісників та відлюдників, «слухаємо» притчі про фантастичних істот і міркування про долю цілком реальних держав.

Коли ми зануримося в читання, прийде «по-друге» – розуміння, що весь калейдоскоп історій несе одне добре артикульоване повідомлення. Це м'який заклик адекватно розставляти пріоритети. Не робити зайвого, але і не пропускати слушної нагоди. При цьому книга не є збіркою законів чи релігійним повчанням, не вимагає підкорятися і виконувати. Але показує, що ефект «необов'язковості», доброї волі, свідомого вибору потужніший за вказівку і примус! Якщо хочете, таку життєву позицію можна назвати «давньокитайським мистецтвом доцільності».

Олександр Николишин, для української редакції Медіакорпорації Китаю