Перший том складається з трьох майже самостійних історій. Перша й остання, відповідаючи назві, пов’язані з гостьовим візитом смертних на той світ. Між ними розташувалась пригода протилежної канви про привида на землі. Перша історія “Путівки в Потойбіччя” лишає дивне враження. Перипетія з привидами малюків не змогла оминути присмаку шельмування жінки за аборт. На додаток другий головний герой кидає першого під автомобіль, що попри всі сюжетні “але” має не найкращий вигляд. Однак взагалі комікс написано і намальовано цікаво й приємно. Малюнок, до речі, більш “японський”, ніж у “Берегині”. Автор не просто так за ходом дії постійно згадує японську мангу — видно вплив на стиль. Також на перших сторінках виразно відчувається “старосвітське” ручне виконання, про яке зазначено на маргінесі суперобкладинки (ні, це не мінус — лишень особливість). Друга історія морально однозначна: класика, так би мовити, про студентку й нечесного викладача. Обидві нові героїні миттєво закохують у себе. Найкраща історія тому, до якої не хочеться прискіпуватись, та є одна вада. Справа в тім, що автора трохи заносить у фіналах: як хлопцеві з першої пригоди пояснити своє воскресіння після ДТП, а дівчині з другої — вибух у кабінеті викладача? Рішення, звісно, поза кадром, що трохи негарно й ліниво. Третя історія збентежила мене так само, як і перша. Автор, змішавши альтруїзм і тиск колективу, спробувала піддати критиці останній, але в підсумку вдарила однаково по обох. Тим паче, що реакція класу й старости не виглядає аж напрочуд неадекватною, адже на позір багатий школяр не захотів пояснювати однокласникам сімейні обставини. Читаючи маньхву, вчергове відчув світоглядну різницю між японцями, європейцями і китайцями. Деякі зачеплені теми видались навіть злегка застарілими для західного суспільства: потреба бути ординарним (“нормальним”), кар’єризм, активізм піонерського штибу тощо. Та від мого “морального подиву” твір не стає поганим. Маньхва — чудове віконце до чужої культури і чужого суспільства.

Я в захваті від Путівки! 🎟️ Спочатку я думала, що маньхва — антологія з 3 історій, які пов‘язані хіба що Потойбіччям, але ні — в кожному наступному розділі згадуються створіння з минулих, а в кінці першого читачам підкидають головне питання, відповідь на яке будуть шукати герої надалі. Кожен розділ знайомить зі служителями Потойбіччя. Моя фаворитка — Біла Мінливість, яка заохочує до добрих вчинків, але злити її теж не варто. Вона зображена на другому томі. На першому — її протилежність — Чорна Мінливість, який є тим ще фанатом манґи. Окремо хочу виділити гумор: жарти, пов‘язані з манґою (тут говорять про смерть фанатів Ван Пісу до його завершення 😁), кумедні ситуації та непорозуміння. В Путівці цього купа. Особливо мене насмішила бюрократія в Потойбіччі — коли служителі бідкаються щодо можливих скарг з боку мерців через величезні черги. Самі історії розповідають про життя людей, на що вони здатні, коли знаходяться під впливом так званих «дивних з’яв», тобто, почуттів та до чого це все може призвести. Висновки з кожної читач отримає. Путівка має всі перспективи стати багатотомною маньхвою, адже нам невідомо про переісторії потойбічних служителів (Чорної і Білої Мінливостей, Бикоголових і Конелицих), окрім декількох маленьких деталей. Особисто мені було б цікаво дізнатися про те, чому Чорний Паньґвань носить маску, а Біла — обрала роботу в Потойбіччі, замість Небес. До речі, щодо останнього — вони тут лише згадуються, і то — в примітках. Розповідь про співіснування цих двох світів, Небес і Потойбіччя, їхні минулі й можливі майбутні міжусобиці, якісь особистісні зв‘язки були б просто НЕЙМОВІРНИМ доповненням історії. Також тут згадується одна з 18 зон Потойбіччя, і чудово б було їх всіх показати. Хоча я не буду засмучуватися, якщо Путівка в наступних томах продовжить розповідати про «дивні з‘яви» і розкриє основну лінію з кінця першого розділу. Так що Путівку я рекомендую!